Кажуть вірші́ — анормального мозку біль,
Мо́року стильні рани,
Скривджені перепони душі.
Бинти, моту́зки у ванні
Та дивани холодних риб.
Схиблені надстежини в нікуди.
Зневіри сітки́,
Маневрено вчавлені ді́ри в серцях
Тих,
Хто не навчився дихати.
Спантеличені величні рвані гілки́ очікувань,
Крани думок,
Що перекроюють всесвіти
Власними станами
Кожного, хто
Невпинного продовжує крапати
В інших себе́
Калюжами слів,
Палати дровами
Фраз
У власних метафорах-метаморфозах
В мере́жі межі́,
Котрої не визначити так само,
Як і усіх заощаджень нірвани,
Що дряпає голови снів
Беззвучними голосами,
Аби тільки хто захтів вірша
Чернетками стати,
Необережного самого,
І ладний себе здійснити:
Віддати, що мав,
Знову.
І так по колу всіляких сансар кришталевих,
В котрих у кишенях лише зіниці крихкі
З міражами.
А хто ж мій герой?
Яка із ляльок нафарбованих стане поруч,
Вимкне це світло
І вже квилітиме, наче я,
Як я її навчила, коли ще носила те недоречне обожнене кимсь там тіло?
Тепер нова і відверта:
Дивіться на очі!
Врешті,
Я і не стверджувала, що готова
Чи хочу.
Іди.
(с)Квіла Безодня
