З паскудного в стразах блідих словника недолугих порожніх кишень
Не дістати ніяк,
Як не сунь своїх щуплих подовжених рук за жаги́ рубікони
В тилу екзистенцій,
Натертого слова до блиску,
Коли на кону, як ніколи, наразі сам сенс, а не марні мов чвари обмари про те,
Я́к би са́ме були́ ми,
Аби усвідомили раптом як страчуємо найцінніше.
І хто кому зір ще?
Химер-циферблатів збентежені стелі пустель віддзеркалюють обрій чи ваблять в поцуплену гору?
До мене ніяк не долине,
Чому я постійно стикаюсь з розібраним світом на кусні,
Хапаю само́го, а інші кудись потрапляють назовні,
І стільки голів в них,
І всі утікають од мене на різні драбини рецепцій,
І вже не додертись,
Яким би єдиний не був тверди́м шмат той в долоні більш-менш ще,
То пишна засада.
І хто тут мінливий?
Моє поняття розглядає мене мимоволі
І тягне за гі́лля. Вдає, що
Я знаю, що варто б простіше вдаватися в сутність,
Спотворивши справу,
Я маревом стала,
Не в змозі “ніщо” осягнути, роздягнена кожним приреченим повз проїжджати
На флегма-автівках,
Німим концентратом зворушливого свавілля.
Знайшла раптом клаптик від сукні, що вкрав ти,
На власні витрати.
Проте
Я вільна.
