Про що не шепочеш на вухо у млі? Розв’яжи мені очі.
Сьогодні день шостий, я зовсім не свіжа, іржи́ кровоточать
Стіни
Нашого з тобою непорозуміння:
Ти ніколи не визнаєш, що просто не вмієш
Жити,
Як оті сусіди,
Що якось їздять по світу одне в одному, вмикають світло, як темно, знають, де діти злобу,
Як робляться діти,
Навіть
Про те, що квітами можна зачати ранок,
А не лише з кави
Сам на сам, заїдаючи нерви думками,
Що жалять.
Про що натякаєш невпинним мовчанням? Звільни мені губи.
Бо так не бува, аби я – лише та, хто завжди тебе губить,
Рівно,
Ножицями, розрізаючи, вбогого по розмітці.
Та уя́ви не вистачить, щоб стати таким умільцем
Вправним.
Поняття позбавив
Про те, як.. Та геть про все, що можна,
Що спада на думку, без чого не обійтися, тому так нестерпно тривожно.
Ототожнене ложе.
Ніхто не винен.
Тож мені слуху забракло і сенс твоїх слів – як припарка мертвому.
Про що ж не шепочеш тепер взагалі? Ти забув, як стер в мені
Шмат, де пророчив майбутнє охоче?
То ж давай, розв’язуй вже тіло. І губи. Й очі.
Бо це із театру мов кадр суцільний:
Не вільний і ти,
Як надумаю десь зійти.
(с)КвілаБезодня
