Ну добре, напишу тобі ще одного вірша.
Не проси про кохання, про то якось вигадуй вже сам.
Я сьогодні збагнула, що не можу тих клятих крил
Тобі завернути, бо хтось їх, видно, поцупив, написав листа і зарив.
Так би ти залетів десь, взяв з собою її,
На якійсь необачній вечері, можливо, й без слів,
Може б щось передбачив, може б де не дочув,
Але все ж було б легше, ніж посеред дощу отак втратити ту, саме ту, свою..
Ніж по середах ліпше до рук не бери.
Не пускай одну в парки, не ходи в номери
За нею,
І до сварки годуйся як до судного дня,
Аби якось програти, аби пра́ва вона
Одна
Була
Течією…
Бачиш, я застелила оте своє ліжко в кутку.
Там, коли мені зле, я лежу як павук у мерéжі, але без зв’язку.
Та сьогодні концерт, там лише моя вицвіла тінь:
До дверей прищепила, як лекало прозріння, щоб мене не зустрів.
А ти знаєш, не чіпай лише недоречних речей,
Благаю,
Ані мого люстерка, ані скриньки бажань, ані ряду отих навісних пляшечо́к на нервовій полиці Сhanel.
Краще й зовсім туди не заходь
При нагоді.
Кажу ж:
Нема там ніяких крил.
(с)КвілаБезодня
