ВПРИТУЛ

Мені важко дається буття, якщо ти – то не ти, а хтось інший.
Віддай мене подумки,
З’їж всі слова,
Розділися впритул.
Пігулки безлистя роздзьобаного нутра
Безмежних скульптур неосяжного смисла, що ниє,

Ти знаєш,
Вони лиш здалися живими,
Що ходять, кохають і дихають в наші вкрай внутрішні спини
Без спину,
І кажуть, бажають нам кращого.
І не шкодують слини,
Коли ми з тобою з заплющеними глибоко дивимось в них очима й вуста цілуєм.
Завжди безпричинно.
І безперестанно, старанно, аби досягнути нірвани у тій павутині, що коїть із нами літами
все дужче й до щирця.

І мариться щиро, і хочеться ще, і повинно палати,
Але не така ти і я не такий,
Як змінились тілами.
Ходжу по палаті в дірявім халаті у стінах задертих з газет.
Не дістати
Жодного заголовка.
Намальований пістолет у кутку фіолетовий, замість фіалки.

Якщо то не я,
хто каже мені з голови, що так важко дається буття, якщо
ти – то не ти, а хтось інший, кого ти у себе впустив, як був мною, і гадки не мав, що буває за статуї ті, що померли в мені нещодавно,
і гірше?

Мені важко дається життя, якщо ти – то не ти, а хтось ліпший.
(c)КвілаБезодня