Виріжу двері у грудях,
Аби ти ввійшов.
Просто ввійшов та побачив мене.
Такою, як є, наче іще живою.
Зламане серце не світить, вкрути, може стане новим.
До голови – по драбині подати рукою
Крізь сумнівів павутиння,
Чи лізти наверх, чи ні,
Та ти довго не думай,
Хоча у мені вже не лічиться час, тож маєш на роздуми «дійсність».
Гортаєш
На глобусі мапу шляху,
Через слово – мат на шаховій дошці,
Спрямовуючи нутро на якість промови.
З кожного горла стирчить кулемет
Всохлих ілюзій.
Зліва – бабіни у торбі. Минулих подій.
Скрипнуло десь. Підлога прологу промокла, і тхне скрізь вологим, завівся скелет.
Стій,
Зніми черевики. Нехай ніщо не спаскудить поета ноги.
Як взявся уникнути, тисни “delete”
Без перебільшень ліміту. Чужих сновидінь у конвертах сонячного сплетіння
Хтів.
Стогін.
Не можу відверто,
Тож знов зашиваю рота плітками щему.
Ємким криком грака на даху.
Моїх вмерлих фраз
Метастаз нескінченний.
(c)Квіла Безодня
