У морозильній камері конверт.
І руки,
Що тремтять обіймами.
І небо,
В яке дивилася, коли зав’язувала погляд
З листа,
Що марився тоді напрочуд явно, так свідомо в мені галюцинацією знищеного сну,
Як варіація безмежного мольберта
З суму,
О четвертій ранку.
Розсуну шафу
Із ляльок-себе,
Немов гірлянду:
Тут що не маска – клон, не ноги – у петлі́, не голова – то лиш чуже волосся,
А так – така ж німа і передбачувана,
Стерта майже
– В полі ірраціонального –
Істериками дива.
Не слухай дзвонаря: не має ані слуху, ані доказів, що вийшов час із кола дна,
І час вже жити.
В ліжку.
– Де нема нікого –
Я з’їла власного крота уяви
На десерт уперто.
Страви не знайшлося ліпшої.
Лишився в пащі обмороженої камери лише завітрений порожній мій конверт
Із дійсності гнилих оферт наявних
До зволікання.
Тож, смачного.
(с)Квіла Безодня
