ФОБІЯ БУТИ СХОПЛЕНИМ

Тиша, диван, лептоп, підвівся.
Світло в коридорі, в ванні, озираєшся.
Здавалося, присутність чиясь помічена,
Сліди відсутні: галюцинація.

Або вечір, шлях додому, ще трохи йти, вже за рогом.
Дістав ключа, вставив в замок, відчиняєш – враз закляпуєш:
Тримав на собі чийсь чіпкий погляд, швидкий позирк в вікно – нікого,
А міг би присягнутися, що хтось там стояв, й накивав п’ятами…

Це страх. Дивакуватий, спроба стримати – марна,
Але це голова, що з нею вдієш, рахуєш хвилини, ба більше, й години,
Поки тремтять руки і по́том наскрізь пробирає.
Збивається дихання, стаєш до дрібниць вкрай чутливим.

І я кажу: фобія бути схопленим, така примітивна.
Та хапає усе: відчуття, видіння, образ,
Ось і думка враз собою за мене вхопилась
І тримає міцно загорненою в фобію власних думок про фобії.

Тож, лежу і пручаюсь стара́нно на підлозі,
Переляком скута від існування чудної оказії,
Очі в стелю, звідти дешифрую аж кодом Морзе
Про те, що є й інші фобії, про які мені ще невідомо наразі.

А може, все це щезне, як я зіткнуся з самим острахом?
Тож, беру телефон, замовляю послугу професіонала,
Викрадач впіймав би мене, я й одужала б, тож, другий день поспіль
Провокую бути схопленою, як не схоплю його самого першою раптом.

Безперервний потік думок заливає свідоміть, вже повна гребля.
Я – споживач фобій. Мутую в лихо, це ланцюг.
Скільки секунд максимально забирає думка ні про що в тебе?
“Фобія – це виправдання фатального існування.” Смуг

Зустрічних вирва. Заплющити очі не допоможе.
Майнуло на екрані
Мого
Роздуму.
Тож уяви, що усі ці твого мозку кволі крани –
Лише спиці,
Котрими вив’язаний
Цей ляк
Беззмістовного стану.