Коли ти кричиш про свої бажання,
Аж поки не зморишся,
Я
Читаю газету.
Ти не відчуваєш у хаті смороду?
Зроду не думала про існування такого запаху.
Трапилось що, чи знов справа в затхлих мапах,
Розкиданих на богозадуму впертім пюпітрі?
Піди, поглянь.
А, ти ж не говориш зі мною вже.
Все, як і планував ти. Піду я,
Провітрю пір’я. На тих палітрах чого тільки ми не замали!
А, з усім тим, замало,
Хоча, чого приховувати, все одно більшість з часом виявилося ані важливим, ані потрібним, ані хоч чогось вартим:
Врешті всім дісталось.
Ти питаєш, чому,
Чому ми стали такі розгублені, такі чужі, такі дивакуваті,
Я більш не можу цього споживати:
Закрию рота, все одно не пережовується,
Легше потім виплюнути десь
На розі кімнати
Й не вдавати з себе ерозію свята, бо нічого святкувати.
Я й досі чую апострофи багів
Занозами ззаду на схилах відчаю.
Що мені роздум слідчого, що шукає винного на ділянці марева мого не першого, не останнього?
Часом приречена.
Тож, моє право – поправка щодо дива,
Замовленого на зупинці вранці,
Годі вже, прошу, так голосно протестувати:
Я згодна
Статись.
