Оті всі вірші́ як та сира правда:
Метафор не вистачить позатикати ними діри.
Той забідкався – лишився без чужої ліри,
Нема йому відвертості, обклавсь котами.
Той і сам кіт і небуття лиже в комі:
Слинявить мікрофони під софітом тьмяним, так завзято.
І видно, творчість мала б бути чогось варта,
Аби достукатися, чи то до себе, чи хоч до кого.
Той тихий, як саме безвітря, та ковток диму,
Що паморочиться в голові на психоделій вежі:
То концентрат витриманості в ньому, то хао́с належний,
І хочеться впізнати в тому своє недоречне, як квиток-стимул.
Той поруч на дивані, чи то в реальності іншій, чи в тій самій
На то споглядає широкими своїми словами мовчить безмежно
І я забула, як то вже розпізнати ті межі, де колись зрештою
Все стане на свої сліди, коли переодягнуся в нього, опинюсь на його лаві.
Отож як павутиння вицвіле розкриє свої квіти суму,
Я приповзу тією протидією всьому́
І стану голосами
Під витонченим небуття волоссям.
Лише поклич.
