Мені дискомфортно, я не можу заснути, я не бачу причини.
То не я за кермом, то якась моя копія, може то хтось і я, разом.
Ти мені надсилаєш то ляльку зі спогаду, то себе, як фотографа, то іще якусь із дрібниць, що створив ти.
Тож, лежать на столі і нудьгують в будинку, котрий ми забули, та він пам’ятає нас, і за нас, і замість.
Моя ніч – то не вигадка, я ходила за місяцем, що листівкою ви́сить на темряві вив’язаний,
Наче мапа того зі світів, у якім не були ми ніколи, котрий зачерствів на галявині мрій неосяжно на вишитій сукні;
Із решток помади рум’янець на тілі застиглої вічної пустки, спаплюжений дивом,
Ірреальним моїм небажанням туди повертатися, звідки злітали круків темні хмари – дитинства руки
Такі холодні, короткі, крихкі, як усі надії барви, що мали в своїх оригамі,
Коли ніжки ставали ногами, думки – ножами, слова – павуками,
Я хотіла би просто забутися, стерти той вид із вітрил себе; в тебе в запасі мат є, його треба було би забрати,
Я б тут дала йому ради на дошці розлючених танго.
Та ллються причини з усіх дірок часу. Невпинно. Провина в долоні.
