Я хочу бути прозорою, навиворіт серцем, тож скажу відверто:
Дно відсутнє в планет, хай там що, але везти мене в свій вимір геть не має сенсу.
Ну подивишся ти на мене, ще раз задаси питання, сам за мене все скажеш.
Зайвим не буде по-твоєму. То абсурд, запхатий у тіло, що не стане колажем
На твоєму склі.
Ну напишеш, хіба, собі пальцем відсутності вражень, змазаних сказом відрази,
Притаманних, повір, не лише тобі, хоч завіявсь з гір, а точніш, скотивсь у імли лихо.
Це пательня омани, я не можу так само, де б не стався – промазав,
Де б не в’ївсь – садомазо, де б не щез – то знайшовсь одразу, й пошукати не встигла
В чекальні-сні
Попід лавами, поза полицями під потилицею досить і лічити, час завис
І проглючує чи то ключем не в той отвір, чи то мотузкою на підлозі, що ти залишив, чи то
Сукнею до біса синьою що виїдає собою небо твоєї квартири і тягне до низу
Подовжуючи твої ноги-трембіти тремором біту, пройди дуальним плато
Ванни.
На светрі квіти.
Забув одягти.
