Болючий твій розсуд,
Мов дозвіл на втрату,
Між прірвами, де захлинаєшся в спільне.
Статистика – зілля. Крихке розуміння.
І рендомно ноги над серцем буденно
Глибокого міста сплелися в обаві.
І що те прозріння,
Як станеш безлицим, неначе насправді
Ти є намальованим хибно в уяві
Мізерної смерті?
Відрізати зайві
Частини нутра, що сліпим ошуканцем створили,
Чи то їх впустили, коли зачерствілим відімкнутим від напівживлення глуздом
Жадали шаріти?
Чому не дивує,
Затверджено ким, чим затерто?
Неволяться губи
У просторі гулом, і ґудзики здерті, не чути і власних питань, і чимдуж затискаєш ті вуха.
Бо як можна вдати, що слухав?
Бо як відмотати
Гнилі відчуття, хворий плід, страшну правду?
Хіба олівцем, немов знайдену в мотлосі пильну касету
З провиною
Від неможливості впхнути у себе всі жа́хи із хвилі іржавого радіо,
В котрім, наче лялька, трагедія плаває
Просто щомиті, панічно,
Щодня,
Без можливості вибору і не спиняється, як не попросиш.
То де є те, справжнє,
Що має тримати людиною, мов шмат рятівного кола,
Від божевілля
Від ґрат безглуздого виміру у просторі справедливого?
Пробач, я не можу не розси́патися на сотні волинок
Недодиханої прози,
Недопи́саного життя.
Тож, не ставте мене за трибуну
Кошмарного сну
За волосся
Відповіддю
В спину.
