Ти водиш пальцем по нитках червоних,
Чим встелене душі гілля́.
То книга темна, що над сонцем сходить
У підсвідомість в прірві сну, коли одна.
Шепочеш вдумливо, що то є ва́жниця, самі шляхи,
Котрими я іду, ітиму чи пройшла вже. В часі
Багато збігів, збоїв – то любов,
Що не складається у пазл, що б не скоїв.
Наразі
Звуки, мов та мантра, та не розібрати слів:
Вищу́ в пітьму, шукаю, про́шу: розвернися,
Незвідане собою покажи,
Мені потрібно усвідомитись у лісі
Зчерствілих дум, дверей закляклих на замки
До пізнання́, тривогами довкола.
Така маленька з величезними очима,
Як я в дитинстві, у долонях богомол…
А що, якщо картина ця – то чужина́?
Мій світ не в ній:
То вже “я” інша там блукає. Бавиш.
Сама для себе начебто прошу́ визна́ння,
В істот, яких в мені давно нема.
Кульгавий,
Мов привид, карлик дивиться на мене,
Штрикає пальцем в лабіринті самоти.
В кишені папірець. Я розгортаю.
Тут хтось живе.
Прокинулася на гіллí,
І не сама:
Багряних сонць
Підміна
Втішить.
