Місіонерами дивними ви́сиш на варті клонований ти, митець, тисяча сьомий.
Від хати до хати жага, хай їй грець, та навпомацки, шкереберть
Наряджаєш оселю свого пишнолицього “его”.
В кишенях діра з глибини розмінує безмовне провалля, в котрі́м захлинаєшся зірваним галасом голого твору адептом
Потроху
Мішенню надмірною став, знов скандуючи: “В місиві днів зберігаю мистецтво!”.
Збагнув би, аби збожеволів, але ж не зволі́в дістатись відважним поетом олімпу голів кволих,
Зниклим конвертом у скрині без світла, зав’язуючи всім присутнім навиворіт встромлені очі
Охоче
Гірких остогидлих віршів копирсаючись в банці, в природі картин, в полі-ритміці слів, що стирчать з горловин
Відвертим, бездонним пером стилістичних пізнань
Став би; вдерся б в мотив ноти, фарби, створіння. Куди б не завів,
Видноколо духовного в пальців зануриться чуйним потоком звичайних речей
Із криниці нутра
Може, навіть, розквітнути б встиг.
Опинився б у вазі безодні.
Мені невід’ємно:
Єдине, що є – це любов. Дихай. Чуттєвим.
З попелу дійсності в тіло натхнення прозрінням ввімкнись,
Шквалом емоцій раптових чимдуж вибухай, тиші танцем стань,
І нехай буде голос німому, і побачить незрячий в тому свій край по-новому вмить.
Не гай, дай і більше, бодай, леліти легше, як маєш крила, та ще й навчився потому хотіти
Високо
Лірика втрапиться, аби ти ліпив. У кожному частка, і це павутиння, що в’яже, вив’язує нас зсередини
Так, аби ми копали в дуальність, аби вигрібали замки́ з власних “я”, із кутків ірреальності.
Аби врятувати себе самого, так, як ти й хтів,
Коли без сил впав в прірву шалених віршів, розсипаючись ними у стомлену землю сиру,
Мов це причина усього і усіх, і наслідок, і навіженство.
Тож будь обережним,
Поклади транспарант на підлогу,
Думай про серце.
Тисяча сьомого деактивовано.
