Спричиняю тобі межову ситуацію.
Ось, візьми, будеш, власне, героєм ліричним.
Зіграй вже цю роль, мов один із найкращих акторів,
Добірною мовою, емоцією відчайдушною.
Поглядом.
Може таки є хтось, хто може вразити?
Тримай кілька фраз,
Мій рукопис ще свіжий і дихає, чуєш, живим.
Одягай окуляри,
І будеш таким же точнісінько самим, як ти і є,
Але в клітці.
Побався словами.
Давай,
Уявімо, що ти загубився у дійсності снів.
Хтось тебе по дорозі додому впізнав,
Кого, звісно ж, не знаєш ти,
Тоді подзвони коханій, а там – хтось чужий відповість, незваний.
Знайди її, підійди, вона не признає, скажи, що це ти,
Та марно: ру́ки з твоїх видирає,
Кричить “Відпустіть! Псих якийсь, неймовірно!”,
І лишишся сам у вимірі, якого так завше жадав ти, а як настав, то стало зле, все виявилося марним. Без неї. Котра лишилася там, у минулій реальності.
Ну, бо ця тебе вже не знає.
Ти вживсь у сценарій?
Час летітиме, буде замало, аби розгадати зміг це найбезглуздіший пазл щоби війти за межі
Цього
Сказу. Відразу не вийде. Ні навмання, ні виром.
Вироком стане твоє почуття провини,
Й тобою, немов манекеном, маніпулюватиме кожного разу, як десь до розгадування вже наблизишся.
Просила ж на кастинг принести життя,
Дещо дійсно варте,
А знову, схоже, підробка, несправжнє.
Покличте наступного.
