Це такий постмодерн, писати гарячі вірші з матами,
Де ти її тролиш, показуєш всім відчуття навиворіт?
Думаєш, раз сказано лайкою, то звучить сучасно, потребує лайка якого,
І душу злив кожному, дивіться, який я мачо:
Випив, крикнув, краля за компом плаче, моторошно їй,
А тобі все одно:
Ти таке вже бачив
Десь в кіно,
Тим паче не таке вже й лайно воно: бува, халепа дарує вдачу, якщо терплячий,
А може й ні.
Досхочу метафор: деякі заходять глибоко через сонну артерію, травлять кров уяви,
Бо ж таки поет, і знаєш, як словами ковтати, коли сам на сам з читачем за кавою:
Заживо і повністю, не залишаючи і сліду від єства разом із амбівалентністю.
Світ, що мав би маритися, подряпини загоювати, просто розсипається на крихітні горіхи, на рій горіхів крихітних,
Що збільшуються у своїх розмірах, щоразу, як їх вдихаєш,
І вже не встигаєш пережувати їх у роті,
Бо так багато не сказано,
А щелепи такі повільні…
Потім мить – вже висиш на дроті
Сприйняттям назовні,
Питаєш: “А до чого ця промова? До чого це все? Навіщо я тут?”
Умовно, ти не тут.
Це я в тобі засіла, як жаба, через горло вдерлась.
Все, що ти почув – то сюр, така відвертість гола, інтровертна,
Бо я сиділа на стільці, на лаві, на дивані,
Вони змінювалися піді мною, хизуючись кольорами
Підсвідомо
Я би не хотіла їх лякати, тому пошепки:
Дякую, спробу “втрачено”.
