я малюю картини маслом і щоби тут просунутися у цих колах мистецьких має бути за особливими правилами представлення своїх картин: лише через когось, не сам. мене це дивувало якийсь час, аж до тепер. а наразі я відчула, що твори и людина – це щось таке, несумісне у соціумі.
“продавати” твори і спілкуватися в соціумі самому – це дві різні речі
і це розуміння важким каменем сягає моєї глибини наскрізь
бо справа не лише в картинах
я знаю, що ніколи ні з ким не зможу знайти нормальної спільної мови
і як щось станеться з кимось в обмеженому колі, він не отримає жбурлянь, а лише допомогу
суспільство насправді не так побудоване
краще нехай мої вірші, пісні, картини хтось професійно виставляє, подає на ознайомлення
може, треба платити.
ходити в ці сірі стіни офісу, заробляти гроші
замість відвідин по пабліках, що переповнені тисячами авторів
що мають поводирів
які можуть просто показати на двері.
а ти стоїш перед дверима, позаду вигуки кожного охочого
тролінг
і що там ще, що вкупі люди ладнє роблять, бо то, мабуть, добре об’єднує, гуртує
до речі до творів і уваги ніякої нема
головне, що автор не такий, як їм треба. сам по собі.
мабуть, це надає їм якоїсь дотепної ваги
“плач і балдій”.
і “друзі” звідти не друзі, а “друзі” допоки ти там.
у лоні цієї солодкої “еліти”, що прагне надати тобі все аби скоривсь
кому потрібна там твоя думка насправді
бо всім все одно, шо ти, наприклад, як новий там, автор думаєш
зараз треба бути немов би більше лицеміром хамелеоном толерантним, аніж собою
де кожен одне одному піддзявує
бо вони пов’язані
а хоч трошки що незрозуміле – викидають на смітник і не жалкують
бо людей-авторів-розхідного матеріалу і так дуже багато в них
яке б не складалося враження
а я індульгую
інтравертую занадто
це така аберація
такий зсув
баг такий, не знаю
не виходить у мене бути нормальною за загальним поняттям людиною в гурті людей
та це не має значення
бо суспільство є суспільство
стадний інстинкт, якому важко відмовити і опиратися, як виявляється
звідси й замкненість перманентна.
