Боги, я невдаваний псих, сиджу тут, рву на галявині ягоди, така вразлива й непокірна.

Чого я тільки чекаю від цих лялькових інсинуацій? Що би не робила, я не маю аж нікого слухати! Затули ж бо вуха, аби стало виразно і голосно. Дай спокій ідеї вслухатися в саму себе. Ти ж достеменно певна: все всередині. Ніхто і ніщо не є помічниками.

Подорож в себе тривала й безмірна.

Хвора твоя уява. Глибина і велич мушлі. Не бійся пірнути в неї. Нікому ти не потрібна. Визнай та прийми це нарешті.

Забирайте собі мої голови і дайте мені спокій! Я не вірю більш ані у ваші ноги, ані у ваші наміри!

Я псих. Страшенно мізерна нікчема. Ніхто вже мене не врятує. Це ясно. Безодні береги, до котрих лину, але які так і лишаються в омані моїх мрій. Я маю забути все. Оновитися і стати зовсім іншою. Мертвою іншою. Поки ти ся тримаєш за “навіщо” я лишатимуся за замком у скрині. Але “навіщо” – частина тебе. З нинішнього дня я волітиму доперва сюди. Досить віршів. Досить людей. Є лише вимір. Є лише я. Поки є.

Я зрікаюся… Усього, що творило мене щасливою, свідомо прямуючи до пізнання в інший спосіб. Шляхом, що мені не властивий, шляхом суцільної самотності.

Я постійний підозрюваний в псуванні понять. То ж зникаю. У цьому нібито чудернацькому світлі консервної банки. Ось я хто. Один необережний рух і, як воно трапляється, усе летить до біса просто в пекло. Проймаючі дивниці зв’язують тіло там, у грудях і плентають пальцями променів чогось сенсативно-важливого аж наскрізь, пестячи чи то душу, чи десь поруч.

– Ми чогось не бачимо.
– Чого? Чого ми не бачимо?
– Якби я знала, я ж не бачу. На очах мене коси.