ДИЛЕМА
Я пам’ятаю, як дитиною було легко боротися з власним болем своєю таємно-магічною “рукою”. Лежачи в темряві, я розглядала дивовижні свічення свого тіла і бачила цю чорну мертву руку, що пронизувала мене в місці, де боліло і вбирало біль. А потім виносила її в простір і спалювала, або закидала кудись в інше місце. Так я відчула силу, але, мабуть, помилково вирішила, що вона темна і мені краще її збутися. Хтось порадив мені під час процесу намагатися змінювати таку “магічну руку” з темною на світлу, втілюючи в неї світло чи то хмари, чи то вати, але будь-які подібні спроби лише посилювали суть: біль така рука не знімала. А невдовзі й зовсім подібні видіння в мені зникли.
…Коли хочеться розбити екран від відсутності чогось більшого. Начебто можна відкрити портал у новий світ, гепнувши щось з усієї сили. Ось і вчора, на роботі, я стояла собі біля виходу в кабінеті з ноутбуком у сумці на плечі і побачила, як знімаю сумку, розмахуюсь і гашу щосили нею об стіл. Хлопці здивовані. Тиша. Звісно, мене після цього звільнять. Ніхто не буде миритися з психом у компанії. Хоч би якою я співробітницею була, а такі витівки непоміченими не пройдуть. А якщо я завтра запущу цим ноутом комусь в обличчя? Я їх розумію. Але мені цікаво, чи бачать вони самі ці видіння.
Так про що це я… А якщо відмотати час до початку, то не залишиться ані спогадів, ані досвіду, і треба буде починати шлях з вихідної точки. Щоправда, не думаю, що так і буде. У моїй історії при відмотуванні часу все залишиться в пам’яті.
Узяти, наприклад, цю ляльку. Я гралася з нею, довго-чорно-волосою з великими очима, і мене поманила її голова. Я дістала щось на кшталт скальпеля і торкнулася її твердої поверхні. Мить і скальпель був наполовину в голові, відокремлюючи лицьову частину від потиличної. Лезо увійшло, як ніж в масло. Бризнула темна кров… Від такої несподіванки мене перемкнуло. Хто ж міг знати, що вона жива? Мене охопила паніка. Я почала думати, як врятувати її, як виправити помилку і знайшлася, нарешті, що вдіяти: викапала з ляльки всю кров, шкіра її огрубіла і стала майже як пластмасова. Тоді я заходилася ліпити їй голову якимось супер клеєм, але не жодного придатного не знайшла. Тому просто відмотала назад час і все було, наче нічого не було, окрім цього спогаду.
Тепер переді мною лялька, і я просто не беру більше ніж у руку. Але й лялька, з іншого боку, не оживає. То що краще: залишатися неживою чи ожити та дати їй відчувати біль?
