І ось я перед дверима свого улюбленого місця. Долоня мене виявляє ключ-кнопку. Кругла червона, як та, на яку не варто зазвичай натискати, але як же не натиснути, коли долоня сама натиснула, як буває, коли, неначе ненароком, зачіпаєш тацю з кришталевим глечиком і він уже падає… І от-от неодмінно все проллється на підлогу, і буде безліч уламків, які в уповільненні закружляють у чудовому танці. Словом, відчуття, якого, як раз, бракувало.

Секунди очікувань і ключ таки підійшов. Потяг у хмарині? Сани? Трава? Сани по траві.
Якщо ти бажаєш зібрати рядки мене воєдино і вивозити мене світами себе ж – я за, тому що ця розрізненість, так чи інакше, незабаром стала би безглуздою діркою в мені, в яку летіла б я подвійно-розгубленою зориною у волоссі вічності. Напевно, все в усьому має сенс, як права і я в тому, чого не знаю, і про що знаю найбільше на світі одночасно.

То ж я поцікавилася:
– Хто ж нас повезе?
– По черзі. Я перший.
– Може, клонів посадимо возити чи кіборга?
– Краще двох. І кілька клонів.
– Тоді прямуємо до лабораторії: маю знайомого вченого. Він такий божевільний! Зробить нам на замовлення кого хочеш, до того ж, гадаю, у нього вже є з майбутнього на нас замова.
– Наші клонові кіборги у стазисі зовсім не такі, як ми! Чи передумав?
– Лише увійшов у смак. Вже моделюю собі зачіску.
– Мені подобається і так. Може, задаймо їм інше завдання, більш людське.
– Бігти за нами?
– Втікати від себе – це завжди встигне.
– Ні, є рішення! Будуть страждати вдома за всіма канонами, у мирських справах занурені.
– На роботи ходити.
– Ніхто й не помітить.
– А я зависну тією здвоєною маленькою зоряницею. Не хочеться бути постаттю жертви. Жбурни мене на небо. Нехай я там зависну. На те воно й небо.
– Високі зорі легші за вічність.
– Зорина в волоссі…

Туманно-каламутне небо, зщільнилися фарби. Мені хотілося б так і залишитися в цій легкості буття. Мені хотілося б такою і запам’ятатися. Але вже бачу, як мене понесе трагедією примарного буревію і я знову загрузну уві сні на невизначений час. Залишається тільки ся згадувати і плисти… Крізь безодні вітряниці. Крізь цунамі уяви. Крізь вітри мрій.

Мені шкода, що мої недолугі карлики знову на горизонті мене. Навіщо продовжувати тією ж траєкторією? Це все відштовхує. Іпохондрія. Агравація. Кіберхондрія. Синдром Мюнхаузена.

Виявляю себе центром вирви. Одна справа – хід і розвиток думок, інша – впевнено вважати щось і стверджувати. Але я стільки разів дивилася на ці самогубства, що просто оніміла. Як бути, якщо я вбираю в себе оточення з першого слова і стаю “синім екраном”? Припинити мислити? Розпочати мовчанку? Притримати відкриття?

Хочеться знову прокинутися, забутися, початися наново. Але куди ж я поділа ту саму нову голову? Як виходить, що вона в мені активується в random режимі? Чому я просто не можу носити її у тому ж вигляді, який вона мала, коли ти одягнув на мене її вранці?
В які би брами я не стукала – навколо лише стіни в’язниці, на стільки глибокої, що навіть якби її хтось і відчинив зверху, я б не змогла цього навіть побачити. І не тому, що в мене зав’язані очі. Вихід попросту так далеко, що, як не лети вгору, перманентним світлом буде лише темрява.

Хочеться підтримувати свої ідеї, але як можна підтримувати ідею не підтримування ідеї, тобто підтримувати не підтримку, а обривання ідеї у її підтриманні?

Ніч пускає пазурі в стіни в’язниці, але навіть не лякає: її не видно.

Суперечливий стан, що розриває: сміх і сльози, а в решті, ніщо.
«Тужба – то твій стан, це нормально. Вкрай тривожне почуття.” – Знову голос здалеку наблизився вмить, немов плавна, але швидка зміна розміру шрифту в рядку.