Червоно-баламутний захаращений театр із золотими затхлими пошкрябинами та порожнім залом. Здається, ми в моєму сновидінні. Я знаю це місце: я тут уперше побачила руки. Тоді він вийшов на сцену, коли ще міг ходити. Можливо, він уже знав, що я тут. Ходою шукача наблизився до мікрофона і почав читати. Ми зустрілися поглядом. Мені більше не довелося озиратися на всі боки, треба було просто вийти з зали, переповненої віршами, що сновидять його. Добре, що я була близько до сцени і змогла розглянути його химерні риси та відчути сяйво задоволення від довгоочікуваної зустрічі.

Я вийшла в коридор, і він пішов за мною. Я встала біля дзеркала, заплющивши очі, а він знайшовся ззаду, обхопивши мене трепетом себе, мов привид. Це було так шалено. І ми розбіглися. Розбіглися так, що жодна перешкода не стала перепоною: ми злетіли і спливли, тримаючи одне одного за руку… Це особливий театр. У ньому трапляються дива, я знаю.

Отож, я знову тут. Через стільки років… Тепер тут приглушене світло, все вкрите пилом, зал порожній. І ми. У третьому ряду трохи правіше від центру… Сцена також нуарно-імлова. Така собі захована кімната у вигляді маленького театру. Примарливий голос, протяжний “amor”. Це, мабуть, ельфійка співає свою ефемерну пісню.
У такій атмосфері, не здивуюсь, якщо вийдуть ляльки чи якісь заведені іграшки та виступатимуть далі.

“Я вийду на сцену” – забажав ти.
Не варто поспішати на сцену. Як би не принадно тут було, інша реальність може поглинути тебе і ми загубимося.

Очі заплющуються. Я не хочу спати, але я наче заснула на мить. Тільки на мить. Розплющую очі, а поруч сидить твій клон, і ти вже на сцені з ляльками-іграшками танцюєш джаз. Біле світло, дим… А ось і секретні двері спливли на межі зіниць. Вони надіслані про щось повідомити, що нам знадобиться потім, я це ясно усвідомлюю, і навіть не словами, а чимось вдвічі уловимим.

Крижинки, ліхтарі, і ми чомусь танцюємо раптом самі собою. Здається, я щойно перевтілилася в це тіло і навіть не бачу меж сцени. Відчуття, що на нас дивляться у якомусь старомодному чорно-білому фільмі. Ти з сигарою у береті з палицею…

Здалеку ледь чутно долинає дитячий голос. Це, швидше, роздуми, думки, а ніж щось, що можна було б розібрати. Розплющую очі і бачу урок.
Вчителька музики чекає пояснень.

„То які ж асоціації викликає у тебе ця музика?“ – Злегка роздратовано запитує вона. – „Які образи спадають тобі на думку? Якщо ти так і будеш мовчати…“

Я не зуміла щось пояснити, бо була в кількох нашарованих світах одночасно і те, що я думала, навряд чи ця дівчинка могла і хотіла б вимовити. Я бачу себе метеликом одноденним і прекрасним до божевілля, я бачу танець з тобою, і як горять твої очі, я бачу думки вчительки, якій вочевидь не до моїх розповідей. Ні, вона поглинена борщем, коханцем, ненагодованою собакою та мріями.. Про все, окрім…

Я озирнулась і побачила ведмедя на передостанній парті. Він встав і весело попрямував до мене, співаючи та витанцьовуючи срібною доріжкою, одночасно бадьоро ласуючи морозивом під парасолькою, але вчителька з рештою дітей його зовсім не помічають. І тут темнішає, софіти прямують на нього, і раптом я зрозуміла, що урок – то ілюзія, що я виявилася галюцинацією дівчинки, та спектакль продовжується.

Але де? Чому я тут? Чи це індульгенція метафізичних реалій? Як тільки я подумала про це, все почало різко наповнюватися водою. Здається, театр жваво занурюється. Разом із софітами, лаштунками та люстрою… За стінами чути голос, можливо це Ундина. Тільки Ундини так уміють…

– Чому небо синє, а очі зелені?
– Просто тому, щоб ти була в чомусь впевнена. Нехай вже так і буде.