Про те, що мені взагалі не бажано торкатися ножів, я дізналася вже давно, відколи бачила, як сотні разів кидаюся в цілком мирній обстановці на людей. Так буває, коли сидиш за столом, п’єш чай, нарізаєш шматочок сиру, ведеш бесіду з досить приємною людиною, а потім бачиш, як по-звірячому всаджуєш у неї ніж десятки разів, наче щось охопило і заволоділо тобою. Справа не в тому, що хочеться крові, чи хочеться зробити комусь боляче, чи відібрати життя, ні. Просто щось наплинуло. Є ніж – значить неодмінно має він бути устромлений не лише у в сир. Але доки бачиш усі ці божевільні дійства, коли одночасно дивишся на людину, посміхаючись їй, підтримуючи абстрактну спокійну розмову на якусь важливу для неї тему… І вона абсолютно не підозрює про те, що відбувається зараз з нею і тобою у фактично цілком реальній паралельності.

Я не отримую кайфу від насильства, ні, тож від мене краще ховати ножі. Зате я неймовірно відчуваю кохання. Можливо, навіть у багатьох паралельностях відразу і з силою дійсно потужнішою, аніж оці безглузді встромляння чогось гострого в тіла. Так.

Я знаю ці стани, коли блукаєш вулицею, коридором, стоїш у ліфті, біля каси, словом, скрізь, де є так звані “люди”. Так ось, з одного боку стоїш і, може, навіть не дивишся в нього, в когось, з іншого – накидаєшся немов голодний вампір і висмоктуєш з нього поцілунком усю енергію кохання. Він ударяється головою, його носить у просторі, час малює крутоверті, то швидко, то повільно… В результаті, людина навіть не здогадується, що хтось у іншому світі отак от із ним шаленіє. Цікаво, що він бачить?.. Чи насняться йому оці сни, чи з’являться галюцинації, відкриваючи завісу таїнства, в яку я його на мить втягнула? Але це й не має значення, направду. Важливо, що це відбувається лише зі мною. Важливо, що я то помічаю.

Це як ходити водою. Дивне блаженство. Ступати морем на заході сонця, коли небо набуває особливих витончених забарвлень.

– А що є вода у цій ситуації? – Запитав мене ти телеграмою з паралельного всесвіту.
– Просто, що я можу робити дива, доки не думаю про них. Тому що, коли я подумала про те, що роблю неможливе, я відразу провалилася у воду і доводиться пливти.
– Ти здобула досвід з одного із можливих майбутніх, в якому побувала? З певної кількості можливостей. Запишу ідею. З цього можна діалог вигадати та цілу ідею розвинути, не втрачати пропозицію лише в одній сказаній фразі.
– Так, так завжди можна. Але тільки розвиток ні до чого не призведе, як завжди.
– Чому?
– Ну тому, що зазвичай все це ні до чого і не призводить.
– Призводить.
– Це як нескінченний моток, що наснився.
– Призводить до серії “нічого”, що в сумі дає один великий вплив на привід перцептуального драйву.
– Може, воно й так. Щось на щось та впливає, твоя правда.
– Вони і так і не так і разом, в сукупності такості та нетакості.
– Усі, і такість і нетакість, недосконалі.
– Досконалість у парі двох недосконалостей. Давай зробимо щось недосконале і воно для нас буде єдиною оазою, яка для жодного умільця, що все псує, не буде доступною.
– Давай. А із чого починати? Я хочу створювати, так, але, окрім бажання в мені, напевно, біль нічого немає.
– А що ще потрібне?
– Все інше.
– Воно й з’являється після бажання.
– Не знаю… Щось затяглося все, що відбувається після бажання.
– Що затягнулося, нічого вже не хочеться? Затяглося, ніби треба чекати, коли кінець?
– Ні, просто … Ну як тут пояснити? Розумієш, усе це… Усі ці сни, видіння, значення. У мене є життя, а я весь час хочу чогось таємничого. Я усвідомлюю, що забуваю щось важливе і незабаром забуду все. Це ніби з мене хтось щось свідомо стирає, залишаючи в мені лише зліпки не такої важливої інформації чийогось життя. З твоєю фантазією, я думаю, ти зміг би збагнути, що завгодно, якби захотів.