Я помітила, як з мене витирали інформацію, яку я дізналася. І це було неодноразово. Наприклад, у метро. Я увійшла у вагон, підвела очі, щоб подивитися на людей, бо щось повисло в повітрі не те. Замість людей я бачила безліч істот, які вдавали з себе, що вони люди, як то в “Шостому почутті” або в “Адвокаті диявола”, такі обличчя були. Мені стало лячно, бо я зрозуміла, що вони знають, що я знаю, хто вони є. Тож вони помітили, що я побачила. Що я дізналася те, чого мені не належить знати. Звісно, їм треба було щось з тим вчиняти. Я не могла чекати. Мене поглинув страх, але ще більше то було здивування. Та більшою мірою не здивування того, що так відбувається, бо я знала, що так і відбувається. (Точніше, не саме так, але просто не так, як завжди всім бачиться, і всі всьому навчають.)
Я опинилася в паралельному всесвіті, але не в видіннях, як мені хотілося, коли я зазвичай виходила з ліфта і мріяла: а давай-но я зараз вийду і як за мною зачиняться двері, то опинюся-но я в іншому світі. І мене ніхто тут не впізнає, і я заплутаюся. Тому що так весело. Тому що так не так, як завжди. Тому що мені набридло жити в однакових сіро-буденних подіях, що ніяк не змінюються. Дорога додому, дорога на роботу, дорога додому, сон.
І я виходила з ліфта і йшла до подруги, сподіваючись, що вже потрапила в цей інший світ, але вона мене знову впізнавала. Ні, не як у видіннях. Тепер усе було інакше. Тепер вони “знали”.

Я злякалася, що вони візьмуться знищити мене. Потім я подумала, що вони просто вдають з себе таких, аби інші не подумали, що вони “знають”. І це якийсь спіральний зв’язок знань та удавання. Є люди, які як я, які вдають, що вони звідси, з цього світу, щоби вижити. Я зберігала спокій, відчуваючи, як вони нападуть на мене з хвилини на хвилину. Зрештою, зупинка. Приборкуючи всі емоції, я вийшла і пішла до ескалатора. Дістала ручку та листок і стала записувати, щоб не забути. Аби вони не встигли стерти із мене ці спогади. Щоб залишити в долоні цей ключ, який мені знадобиться у майбутньому. Поки я писала, у мене закінчився папір, потім почали зникати думки і, поки я пішла до зупинки тролейбуса, врешті закінчилася паста в ручці.
Все ж-таки, щось залишилося.
Але на цьому вони не зупинились. Коли я згадаю, я розповім ці події, зрештою, я живу, щоб згадати їх і розплутати цю аномальну плутанину.