Так, коментар до свого вірша напишу, бо вісім десятків коментарів було видалено, як офтоп, а сказати, є що. Я думала в кінці вірша написати останню фразу “Так ВАЖКО залишатися собою” замість просто. Бо це насправді вкрай важко, але поезія потребує багів, поезія має примушувати замислюватися, тому я поставила ПРОСТО. Бо коли залишаєшся собою, це не подобається більшості, особливо, якщо вони в деяких рядках можуть себе впізнати. Як оті труси та шітпостінг.
Так воно завжди було, це ніякий не секрет. Але що цікаво, лишень встигла я написати вірша під назвою ІНАКШЕ ДУМАТИ, як одразу ж була послана за свій твір та власне *інакше мислення*, від тих, хто оті труси з шитпостінгом постить, як норму, то ж впізнали в отому рядку себе.
Нікому неважливо нічого про вірш, про поезію слова, важливо, щось на кшталт “негайно видали вірша, бо я сильний великий та міцний і я тебе з’їм. Бо то так схоже на нас і це образливо”. Правда образлива.
Спочатку мені все доводили, що це нормально: шитпостінг, труси, що це норма. А як написала вірша, вживши ці два слова…
Інакше Думати. Це просто. Важко лише тому, що люди не дуже то сприймають. Тому в силу ідуть погрози, шантаж, матюки, демонстрація отого роздутого пір’я у брудних черевиках на порозі творчої хати, де люди розкривають свою сутність. Бо виявляється, у глибині душі, їм не подобається що вони роблять отой шитпостінг та хизуються своєю білизною, замість чогось дійсно вартого.
Вони не хочуть такої поезії, в яких вони побачили себе. Вони хочуть, аби я писала про що завгодно, але не про це. І не про те. І не про онте. А оті їх сусіди – то ще й не про все інше. Нехай про святу любов до котиків-гіфок або суцільний треш, що виїдає мозок, щоб було нічим думати. Аби тільки не читати таких віршів.
Отож, поезія чіпляє. І це добре. Так просто бути собою. Нехай і вкрай важко. Амбівалентне.
ПС: будь-який збіг – випадковість, тому що це запрограмована матриця.
