Трохи почистила play list декламацій https://www.kvila.art/album_slug/poems-audio/, і зібрала лише свої власні, без чужих віршів, котрі я озвучувала, бо вони були потрібні, аби була можливість брати участь в якихось конкурсах і декламувати врешті щось своє. (Але дивно, чому так? Щоб викласти свої твори, спочатку треба закаверети вірші організаторів та їхнього найближчого лояльного оточення, як то робить простий кавер бенд. Неймовірно. Я ж не співаю чужих пісень, аби виступати з власним гуртом!)
Направду, самі автори тих віршів все одно таку мою (голос) та Тіларідза (власна музика та звукоряд) роботу не оцінили, тому мені не шкода вирізати, відсікати і викидати ці декламації на поетичний смітник. Але висновки зроблено: НІ каверам. Віднині тільки власна творчість.
Примітно, що організатори таких конкурсів декламацій просто примушують інших замість своєї творчості читати вірші саме організаторів, і таким чином, власне, піарити самі себе через інших авторів. А тоді, як щось піде не за планом, вони можуть з легкістю сказати “А хто така Квіла?” і демонстративно розкидатися пихатими фразами на всі боки, бо все можна, все дозволено. Бо кількість підписників росте. Бо усюди чудова гармонія.
Я припинила писати декламації. Припинила спілкування. Відчуваю, як мої крила злиплися павутинням зневіри до навколишнього світу, сповненого маніпуляціями, хитрощами, підлабузництвом, викривленими істинами, у котрі зазирати більше немає бажання.
Це коли твоє фото хтось постить з якоїсь причини у себе у поетичному пабліку, а ти вже вбачаєш в тому запрошення натовпу на кидання купи дротиків тобі у обличчя. Це коли ти бачиш кожного, хто так чи інакше тикає у тебе пальцем, бо не задоволений тим, яка ти є. Це коли ти дійсно лишаєшся насамоті і кожного, хто тобою може так чи інакше щиро зацікавитися, як поетом, музикантом, художником, та і просто митцем, підозрюєш у тому, що це не надовго і на нього чекає розчарування та бан.
мутація резонансного
