Мене завжди вабили слова. Саме по собі слово – просто слово, але воно легко оживає, варто лише побачити його, обігравши безліч разів різноманітністю інтерпретацій. Сприйняття – та ще гра. Вигадані почуття, що випливають із нього, мутують у невигаданість.

Я прокинулася сьогодні у звичайній своїй незвичайності, подібній до апатії в невибагливому сенсі задуму. Я прокинулася, щоб прокинутися, але мене ніхто не пробуджує. А якщо це не так? Що, якщо хтось-таки буркав мене і тому я прокинулась? Не могла ж я прокинутися просто так, як щодня, ні задля чого?

“А вам, Квіло, чи відомий сенс сьогодення?” – запитана я раптом сталась. Закочую очі. А що, власне, я мушу визначати, як навіть не збагну натомість чи прокинулася я насправді, де вона, ця сама правда, та що вона таке є.

Ти сьогодні сказав, що хотів би допомогти мені зрушитися, що готовий різати ноги пройдисвітам, знімаючи з них мешти, аби віддати їх в мій магазин. Ти ходив з цією ідеєю все життя, яке, хай там що, дійшло цієї оказії.

“Навіщо?” – Запитала я.
– Життя – головна зброя і ним слід уміти користуватися.
– Не до вподоби мені те слово “користуватися”.
– Користування всім – ось, що насправді творить розум.
– Та навіщо ж різати ноги?
– Саме так. Людина без можливості твердо стояти на ногах, краще мандрує у своїх мріях, це такі ігри розуму.
– А що є твердо стояти на ногах, коли будь-яка випадковість підкосить найдужчого, варто лише торкнутись?
– Це намагання бути таким як більшість, мати переваги фізичного над ментальним.
– Я просто не розумію, як…
– Придумане кохання змушує здійснювати навіжені вчинки. Як і будь-які переживання, якщо увага щира.
– Але ж не про відрізані ноги. Я не хочу… Це якось не фантасмагорично.
– Ти й не будеш. Я буду. А ти творець. Як поганий і добрий поліціянти.
– Не певна…
– Впевненість – це омана.
– Як і тверді ноги?
– Ноги – це хід, думка – падіння.
– Але ж для чого різати ноги?!
– Ноги ріжуть себе самі. Життя – це мить.
– Так, але однієї миті мало, аби виявити, хто ти насправді. Може мене й зовсім немає. А не те, що я є, та ще й якась там.
– Мої поклони, ти сьогодні ще привабливіша і загадковіша, головне не робити зайвих зусиль у пошуках.
– Я й не роблю…

Із цього можна почати.
То ж з цього я і почала.
Як я сама захочу, так і буде. Як бачить мене бачення, такою я і створюся. Поки я писала цю думку, то помітила нишком, як ти міняєш мені голову. Обережно, не зачіпаючи намиста. Мені нічого не залишилося, як прогнати тебе, щоб не тупцював зайвого на моїх газонах, а, щойно виперла і зачинила за тобою браму, перевела подих. Цікаво, а яка тепер у мене голова? Прямуючи до дзеркальної кімнати, аби краще розглянути новонабутий об’єкт на плечах крихкості себе, я знову виявила гудіння бабок у голові. Дивно, як вони там пурхають? Там, наче, все зайнято, а виявляється, порожній простір.

Від цієї думки мені захотілося зробити preview.

“У своєму preview?” – знову з’явився голос.
“Мене preview” – радісно відповіла я. – “Збуди в мені всілякі джерела на чарівних ціпках себе ж. Ти здатен?”
– Гадки не маю. То треба у Фрейда спитати. Можу навчитися. Усьому.
– Ні, важливо неодмінно то зробити лиш наразі. Не маєш часу вчитися.
– Правильно, усе лиш у цю мить і є.
– “Правильно” існує і не зараз. Можна всіляке. На те воно й можна.
– “Можна” – це розум, а “роблю” – це ти.
Та про який він розум?..