Ти питав, до кого звертаюсь, коли розмаїттям дивин пишу, коли шумом тисне, коли слідкую за рухом вій
Величних величей.
Ось і вона,
Одягнена в дику комаху, котра заглядає в спустошені вкриті в зіниці криниці у тілі єства,
Тягнеться, наче без сутності -я-
В тебе життя купила
Кістку.
Ти неможливий.
Така і сама.
І то є знак. Бо ми обидва в’яжемо снів гамак, і, таким чином, я стала обвісткою і зазираю в реал,
Мов портретистка атракціону.
Дзвону амбітного стереотипу – твій рецидив –
Ламає
Подих.
Я вже не маю жодного стансу.
Сходи пливуть ступнями, натомість сеансів неабсолютні крижини в скандальні затерті плями,
А далі провал
Дзеркально-матеріального.
Це, коли все що завгодно,
Аби лиш з нами.
І тощо. Оригінально. Все що ми – в унісон, коли у кохання копальні палимо власних вразливих есенцій дрова,
В тому основа.
Тому твоя.
Ти гадав, до кого звертаюсь. Поглянь: скрізь порожнеча. Ніщо довкола.
За шкаралупою нас.
#КвілаБезодня
