“Ні,” – кажу,
Ніяково якось,
Надріз
Не туди:
Хто в мені виріс, чому не досліджене аж по той світ жене?
Може політ мене стане розрідженим і не помічу його,
Як то було вночі, коли ти, самітний такий, звіт гіркий, серед боліт таки вимучивсь
І в перехо́вок втрапив? Й досі пече.
Знайдений провідник без черевиків, що ще попросиш?
Трохи води на коси?
Може б таки зголосивсь у пройдисвіти дітись десь, чи вже досить?
Мов мармеладові скибки кокоса в росі,
Що так зносить на спалах – у всій красі – твої плечі засяяли.
Я заявляю щось недоречне і часом спустошене необачно,
Тобі ж все замало.
В форматі кімнат форматованого лабіринту у скрині сліпих оголошень
Про наші химерні знахідки
Нетверезі.
Охоче запрошую в прірву оселі, на сцену осені, де ожили усі гості
Сьогодні в тобі вже, на кого не глянь, кожен зайвий і просить тепер утілити свою голову, розмотатись, злетіти,
І я би могла тобі допомогти,
Але ти такий гордий, що й мови не вистачить, аби втримати хоч на мить.
Я щаслива
Була,
А тепер жахливо на тебе голодна і тхне з дара́би.
Такі розгалужені пути, фарбовані сни ніг вологих.
Ти, мабуть, забув, та колись то були ми,
А не кути діряві майбутнього.
Не туди
Надріз,
Якось ніяково,
Кажу “Ні”.
#КвілаБезодня
