Я – мати.
Із чéрева видиш ймовірне прийдéшнє своєму порíддю,
Якого ніколи не станеться, через верзéнне повíр’я.
Я – ґрати.
Така вже ціна тому свíтові, де достобíса жахливо.
Ви всі немовлята, котрих поглинає ганьби їдка злива.
Я – страта.
Як пýстки спіраль, що назýблює подиху нáмисел пóрско,
Мов глузду причал, що наскрізь вишкрібає із намірів лоскіт.
Я – клята.
Як очі заплющу, то ти у мені прокидаєшся ревом,
Що проситься дивом налýчитися десь в реальності. Стерво.
Я – чата.
Чекаю, аби я могла замінити той вимір у часі.
Й настало б життя. Де була б позривала усі свої маски.
То ж випустіть з клітки, довічно прикутої до небуття “Я”
Отруту.
