Для тебе то спáдню ціхá, а для мене то пéлехи крові.
Приманлива врода води – то фатальний безодні ковток.
Що бачиш, як тишу, ввижається в грóму шумливій вимóві,
І скроні уяви викручує зливами кожен мій крок.
“Вбий!
Я кажу: вбий!”
Це не омана.
Для неї картина – спочѝн, а для мене – то зáмисел вбивства
Жінками трьома, що так змýчилися від садиста тортур.
А може й інакше: у хворій уяві мене-сценариста:
То в морі убивця, котрого вибагливо злапав одýр.
Ні!
Я кажу: ні!
Я не убивця!
Терміти реальності вщент вигризають вітрильник надії,
І мáлево це – лиш верзíння, мая́чення кволого сну.
Мов стрічка з життя, що потоплене враз, в унісон терапії,
Доповнений міф про кохання, якого вже я не збагну.
