Мене химера – то обмáра,
Що не кервáвиця – гнійник,
Нутра дуальність – моя кара,
Двійник, що раптом з мене зник
Та зазирає у безглуздя.
Тож вичавлю хробачий слиз
З німого черева, прорвуся
Повз хвилювань своїх, як лис,
До твого вѝщіру, і далі,
У той твій пригляд, щоб він здох,
Та на смітник усі деталі
Юродства, безуму, тривог
Обох нас. Плагіат потвори!
До біса, станів парадокс –
То індульгенція, то горе
І не буття. Вже вийшов строк
З життя. Подразник руху пальців
Із статики на полотні:
Пізнання спокою зухвальців.
Жива, завершена. В мені.
