Я часто бачу важливе для мене у спогадах, хоча насправді таких подій не було. Але, дивлячись, у якій реальності. Якщо я це пам’ятаю, то це і є моя реальність. У якій живу. Я весь час на щось чекаю. Мені хочеться дивуватися. Я хочу пам’ятати все… Мені здається скрізь є ключі та двері, секретні та потаємні переходи. Я знаю, що мені потрібно зібрати все воєдино, але все на стільки розгублене, що це вкрай важко вдасться. Мабуть, я виглядаю параноїком. Просто я знаю щось, чого не можу описати навіть сама в собі. Поки не можу.

– Ти всьому хочеш надати значення відразу, наче тобі це потрібно взяти на досліди.
– Чому? Щоб розібратись у собі?
– Можливо, щоб розібратися.
– Загалом, так і з бажанням. Хочеш чогось роками, але не робиш. Бажання не зникає, але і дії не відбувається. Відчуття, що рухаєшся у звичайному темпі нібито, але на справді усе ще стоїш на місці. І чекаєш. І, здається, вдієш щось насправді неможливе – ось тоді і здивуєшся. А поки що… Бажання лише все більше пригнічує. Шепоче тобі на вухо: “Ти ні на що не здатна. Пливеш за течією. Де м’яко настелено. Не те, що зірватися у водоспад, зате пізнати правду.”
“Істина не статична” – відповідаєш, примружившись, бажанню, і якось по-особливому радіючи, що так мило з ним пустуєш. Та усвідомлюєш згодом, що це лишень продовження гри з самооманою. Чергова стіна. Блок. І так віддаляєшся від бажання, яке перед тобою, і ще складніше стає від того, що так наблизилась і знову не розпочала.

Так що портал вабить… Хочеться всередину. І відчувати себе в безкрайньому світі так само вільно, як і ходити по воді, або й яскравіше.
– Але потім провалюєшся…
– Ну, це якось у голові. Коли провалюєшся, а коли – ні, зате унікально.
– А як же більше?

Більше з цього і починається. Більше – це те, що є. Більше – це те, що буде за бажанням. Це те, що виявить усі ключі й відчинить усі двері, дасть тобі здивуватися щоразу все суттєвіше. Більше – це те, що ти справді існуєш.

Часом я почуваюся, як маг вищого рівня, коли перебуваю у вирі твоєї шаленої любові. Від цієї сили, що вивільнила у собі, всі вірші божеволіють і навколо все крутиться і розщеплюється. І ти йдеш до мене на зустріч, щоб урятувати від такої здичавілої безконтрольності. Тобі боляче. Ти страждаєш, навіть готовий померти від дотику до мене. Від забуття.
У такі моменти може здатися, що в мене передозування. Маг такого рівня при психічному зриві – стрімка загрозлива річ. Але ти перейдеш і врятуєш мене. Встромиш у мене протиотруту від чарівництва, аби мене відпустило на якийсь більш-менш прийнятний рівень… І я знову повернуся до себе. До тебе. Втрачаючи свідомість, впаду в обійми і ти спіймаєш мене по новому колу. Наближаєш мене всіляко, як можеш. Щоб не прогаяти все, що може випадково віддалитися.