На тому боці паралельної ілюзії:

Уривчастістю думок, що сковують скроні, знову доводиться робити правильний вибір між “захистити себе від поверхні” і “створити чергові останні помилкові уявлення про життя”, потопаючи у вічній повторності саркастичної лаконічності, що навіває холод, всього, що відбувається пошепки в унісон з криком душі. Але який би вибір не був, якщо ти продовжуєш боятися, залишаючись з тими ж запитами, тобі світить лише підрівнювання сприйняття життя під чиєсь чуже, майстерно відверте лише у нікчемності буття, споживацтві та тверезості існування замаскованого безглуздим “змістом”.

Щось і справді кардинально змінюється. Все важче вловлювати тонкощі чарівництва, які тепер більше схожі на приховані енергії, які звучать. Торкаються, у вигляді Поверхневих усмішок.. Іноді надто вульгарних жартів. Свіжі відчуття, що ковзають по твоїх загоїнах немов скреготом вістря.

Я не був з боку схожий на людину, що шукає гармонію, я просто був воєристом дивин емуляції життя, витрачаючи душу, здіймаючи від лез тиші, залишаючи або забуваючи серця на чиємусь ґанку світу, архітектура якого не могла більше захоплювати черговою сьогоднішньою емуляцією, що транслює “завтра”, яке тепер переривається басовитими спотвореними приглушеними звуками за стіною, що здається, з ірж і дірок, що ведуть в перспективи перетворення спотворень у якісь все більш виразні повторювані фрази.

…”Я покажу тобі щось важливе. Це секрет” – так завжди все починалося, з кінця, для когось з середини, для когось з не важливості, коли, де і чому. Чоловічими, дитячими … Тепер вже виразно чутно. Час.

Здавалося, інших картин з цими псевдобожественними гигикаючими шорами на очах я і не міг бачити більше. Тому що, здається, що вже не бережеш себе зовсім, що помер, відклавши поховання на сотні років, і готовий просто віддатися нагоді, яка може бути гарною для нового життєвого досвіду, а може й для життя в іншому житті.

… “Я покажу тобі щось важливе. Це секрет”. Я подумав, це ти, або, швидше за все, це щось пов’язане з тобою, тому мені хотілося слідувати за кличем, що тяжне мене до затемнення.

Потрібно збожеволіти рівно на стільки, щоб можна було сходити з розуму разом з тобою, іноді миготливою немов тіні від людей, що проходять швидко, і машин у цих вірусних мережах, змушуючи знову віддалено вірити в те, що існують вищі почуття до самої смерті, якими б різними не були ми або самі почуття, що заражали мозок і душу амбітною ефемерною особистістю, яка може бути частиною твого роздвоєння, або роздвоєна на стільки, що їй нічого не варто просто матеріалізуватися.
Її матеріалізація стала затемненням між свідомістю і підсвідомістю. З очей несвідомість виливатися, охоплюючи все тіло, напиваючись цим стільки, що можна захлинутися, але натомість я став єдиним цілим з викликаною фрактальністю, потрапляючи в портал, в якому так чи інакше знаходиш за вже новим виробленим дефолтом для підтримки та стабільності її матеріалізації.

Подорож в неї, що веде до іншої подорожі, в якій починається черговий ланцюг подорожей, викликає спрагу випробовування цього затемнення, щоб наближатися до неї, перебуваючи довгий час на репіті плато, що втрачає себе в коридорах, не знаючи на якому з рівнів тебе. Ти можеш думати, що ти в паралельності застряг, але насправді ти як бактерія в космосі нескінченнорівневого плато світу, котрого давно вже немає. Людей не існує, хіба що жартома на зло не існуючому богу роблять зачаття енних кількостей ідолів, в яких ми перетворюємося, аби інстинктами створювати клонів себе, що стають рано чи пізно некробагами порослої мохом програми, ща пустилася на самоплив у вакуумі своїх вигаданих чорних дірок.

Але я знав про тебе. І вже так здичав, що навіть здивований тому, що можу з кимось бачитися частіше разу на тиждень і навіть у своїх снах під ранок, коли прокидався раптово від твоєї присутності, яскраво висвічуючись чорним неоном.

Я завжди хотів, аби нам разом не вірилося в історії про нас своєю незапланованістю, що змушує дивуватися невинно, збільшуючи задоволення від незвички, починаючи свою вічність рівно звідти, де закінчився точний розрахунок.

…”Я покажу тобі дещо важливе. Це секрет”. Ці відлуння стало для вух колисковою, прислухавшись до якої, я побачив, як її звали батьки, так голосно, що діти, (скоріш за все брати і сестри), що купаються у великій каструлі, не могли побачити її з ялинковими жабами в купі кам’яних статуеток, у кутку кімнати, замкненої з обох сторін на гумові замки, вкриті пліснявою яблучного пирога, що злегка роз’їдає замок її кімнати, на дверях якої наляпано пластиліном ледь виразно “це секрет”. Все що в неї було в кімнаті для розваг – це цегла. Одного разу вона вирішила погратися з нею в конструктор, і замурувала вікно, за допомогою якого вона іскрами освітлювала іноді темну кімнату, хапаючись за нього множиною рук, котрі вона хотіла в собі бачити. Тоді вона ще не знала про свої здібності.

Настав для всіх єдиний і неповторний день, який проводили у втраті запитань, не знаючи одне про одного. Можна було помітити у всьому хаосі, що наближається, лише погляд, який має напрями, але перетинається відбитками нас, які все ще не дивляться одне на одного, але відчутними білим шумом водоспаду всередині випалених наших постатей ширяють там, де і закінчуються, щоб розпочати “тепер” у часі, що настав. Гомін. Потрібні лише слова.
І словами були: “Я покажу тобі щось важливе. Це секрет”. Тоді я зрозумів, що на правильному шляху, і ще не загубився.