“Що я хочу по техніці відмітити, мені, в принципі, подобається така викладка мелодійна, мені подобається ідейно, як це складено, за технічними характеристиками, тобто рима, вона не усюди, рима несистемна, і від цього, воно створює от такий от вайб прикольний у вірші, (…) але якщо вже берешся римувати, римуй нормально.”

“Але, от що мені не подобається, от дивіться (…) блін, це вообщє якось: хто, каво, шо. Ну, я не розумію, шо до чого відноситься.”

“От шо ви бачите в тому, вірші, то воно так, тому що я не можу зчитати от, ну, от шо, шо мені хочуть сказати? Типу, тут же стопудово є якийсь основний мотив, да? який, типу, бажано викупити?”

“Я насправді перервався посеред вірша і досі намагаюся зрозуміти, що таке *внутрішні спини*: *вони дихають нам в внутрішні спини* – від слова “спиняти, зупиняти” і дихають в спини, типу як ззаду, ми їх не бачимо, вони не помітні. Наше кохання – воно на стільки важливе і одинарне, тобто воно на стільки ні з чим не поділено і суто для нас, що типу бачиш, що все інше – воно не має значення, тобто і всі дихають в спини, всі ззаду”.

“Це насправді про “непомітно”: тут, бачиш, на стільки люди вони.. тут двозначність слова спини*.”

“Вибачте, будь ласка, я один вважаю, що цей вірш не взагалі не про любов, ні про романтику, ні про оце все? От я бачу, що цей вірш про те, як людина не може зрозуміти як це, бути собою і про те, що вона постійно притворяється кимось іншим? Я ось це бачу. *Мені важко дається буття, якщо ти – то не ти, а хтось інший* – це про внутрішнє якесь лицемірство чи адаптація до суспільства. Ось, а останній рядок *Якщо ти – то не ти, а хтось ліпший* – то це ти видаєш себе за когось ліпшого, ніж ти є. Тут жодного слова на справді немає, що можна однозначно сказати, що це вірш про любов.(…) Далі, я продовжую думку, це вірш типу в формі діалогу між двома особистостями всередині однієї людини. Ось. Я ось так це бачу. А коли ось цей “безмежних структур неосяжного смислу* – це так, з одного боку, можна сприймати, що це люди навколо, а з іншого сама позиція, що в усьому, що робить людина, має бути якийсь смисл, що вона все робить усвідомлено і насправді людина просто поводить себе так, як того потребує та чи інша ситуація і не завжди чітко усвідомлює, навіщо вона це робить. Наприклад: от, в кінці вірша: *Якщо то не я, хто каже мені з голови, що так важко дається буття, якщо ти – то не ти, а хтось інший?* Ось, мені здається, що це більше такий психологічно-філософський вірш, ніж романтико-ліричний.”

“Ти бачиш, де маленькі літери спочатку: там, де дуже довгі речення і там, де вони безпосередньо не мають якогось надважливого смислового впливу окремо, вони не виділені окремо, це є два головні слова. Наприклад, в другому рядку: *Віддай мене подумки”, три слова і воно там бам!, далі ми дивимось, третє: *З’їж всі слова* і воно виглядає, як частина, яка може бути окремою і може бути з чимось. А ось ця частина, там, де якраз маленькі літери, – вона додаткова до чогось і вона не може бути видана окремо. А ті частини, які з великих літер, вони можуть бути видані окремо, як якийсь заголовок, як якась назва глави, щось типу такого. Тому вони з великої. А ті частини, які не можуть, тому вони з маленької. Я таке пояснення бачу.”

“В чому історія: ”Безмежних скульптур неосяжного смислу, що ниє” – це все люди навколо і вони пусті всі такі, депресивні, всі неприємні, і вони дихають нам в спини, ось, знаєте, ось, мороз, чи хребет хвилями пішов, знаєте такий вислів? От, і, типу, це все давить на нас, це нам не подобається, і усі ці люди навколо, вони роблять лише вигляд, що вони типу живі, а насправді вони ніякі, а нам на це все одно. Ми живемо мріями, кохаємо по-справжньому. Отак от.”

“Цілісно сприймається – це чудово, але коли ти читаєш, ти хочеш зрозуміти, про що хотів сказати автор”.

“Це звернення до іншої своєї особистості.”

“Це така специфічна авторка трошки, і вона коли пише вірші, вона ніби бере маленький шматочок свого власного божевілля зі своєї голови і переселяє його в твою. Я не певна, що тут є сенс декодувати по слову: воно якось цілісно сприймається. От я не можу навіть толком описати це. Мені це подобається і не розумію, чому.”

“Слово “ліпший” Навпаки, до речі, використовується. Вона розказувала, ось ця авторка, я так розумію, це Квіла Безодня, її оце вірш.. Розказувала оцей прикол її про те, що вона називає *баги*. Якщо коротко, то в цьому реченні, здавалося б, ніби як під типовий вірш, ніби як якщо ти – то не ти, а хтось гірший, ну, щось такого, і якщо ти – то не ти, а хтось ліпший. Їй ніби хочеться, щоб той, кого вона бачила, була б гіршим. Це таке собі, її особисте таке напрацювання, до речі, в неї не в одному вірші зустрічається це, суто її оце. Прийомчик.”

“Мені здається, що одне перетікає в друге, просто. Тобто не можна сказати чітко, що це суто філософський вірш, не можна сказати чітко, немає романтичної частини. Тут поєднане і перше, і друге.”